Колись

Колись я не зможу збрехати собі,
Колись я нарешті закінчу цю гру.
Я так з нею зрісся у вічній журбі,
Шо навіть здається — тоді я помру.

Тоді вже не зможу побачити знов
Ці дивні, засмучені очі твої.
Мені ти казала, що це не любов —
А, може, любові й нема на Землі?

І кожен блукає в цім світі один,
Не маючи навіть сестер і братів.
Можливо, не стало б і рухатись сил,
Якби я сказав тобі все, що хотів...

Колись я забуду той вечір удвох -
А в тебе, мабуть, лише викличуть гнів
Ті теплі слова і та щирість думок,
Які необачно тобі я відкрив.

Тоді вже не буду від щастя дурним,
Навряд чи повірю підступній красі.
Мені ти казала: щось дивне у цім,
чому ти сумний? Ти ж такий, як усі!

І саме цьому залишаюсь один,
Шукаючи виходу для почуттів,
У віршах із серця спекотних глибин
Виплескую все, що сказати хотів...

Колись я піду, і зітруться сліди,
У темряві зникнуть всі залишки слів.
І тільки твій пам'ятний голос завжди
Лунатиме десь у провулках віків.

Тоді вже не буде мені вороття,
Неначе на дошці я - тільки пішак.
Мені ти казала: таке є життя,
Твій шлях - лише там, куди прагне душа!

А отже, я буду блукати один,
Не знаючи спокою й радісних снів.
Але перед тим, як упасти без сил,
Зумію озвучити все, що хотів.